Дубрівка — село . З 1960 по 1984 рр. носило назву Дібрівка.

Вперше село згадується в документах 1585 р. як власність княгині Сусани Острозької. Пізніше село належало графам Потоцьким та Чорторийським. З другої половини XVIII ст. в околицях Дубрівки видобувається каолін для потреб порцелянової промисловості.В селі   працює загально-освітня школа І-ІІІст.,  медамбулаторія  загальної практики сімейної медицини,  дошкільний  навчальний  заклад, Будинок культури,  два сільські клуби, перукарня, відділення зв'язку, аптека.

Розташоване по обидва береги річки Смолка.

До районного центра 23 км. У селі залізнична станція РадулиноШкола,сільська радацерква.

В 1762 році в селі була побудована православна церква святих Косьми і Дем'яна.

В 60-х роках ХІХ століття селу належала 3081 десятина землі, з них 1480 десятин орендували два поміщики Скаковський Ф.О. та Добровольсикй С.О., а 465 десятин належало селянським дворам. Середнім селянським дворам приходило 3,5 десятин землі, а бідняцьким господарствам лише по 1,2 десятини.

Після реформи 1861 року земля в селян залишилась у попередніх розмірах. За землю , яка була в селян вони платили в 1864 році викуп 3643 крб. 45 коп. Після придушення революції 1905-1907 рр. посилилось розшарування селян- з'явились перші куркулі.

1 грудня 1881 року в селі було відкрито однокласне народне училище. Приміщення училища було побудоване за кошти селян. Інспектор народних училищ Волинської губернії першого району Майнулович 24 липня 1899 року писав “Имею честь представить Вашему превосходительству на благоусмотрение Дубровско-Свинобицкого схода и покорнейше просить Вашего превосходительства об открытии в селе Дубровка Барановского уезда однокласного сельского училища с пособием от казны»...

Не дивлячись на велику кількість населення, що жило в селі — 2672 чол.- школу відвідували всього 50 учнів. Першим вчителем школи був Гордійчук П.П., який отримував в 1882 році 230 крб від казни і 439 крб від громади. Проте, початкова школа перебувала у жалюгідному стані.

В розвитку продуктивних сил в селі посприяло будівництво залізниці,

яка була прокладена в 1914 році і зєднувала міста Коростень, Новоград-Волинський та Шепетівку. Зі ст. Радулино відправлявся ліс, завозилось паливо для Баранівського фарфорового заводу. Залізниця сприяла розвитку торгівлі та пасажиро-перевезенням.

Село до 1914 року немало лікарні. Лише перед початком Першої світової війни була відкрита амбулаторія разом з аптекою, в якій працював один фельдшер.

Під час першої світової війни в лютому 1918 року село зайняли німецькі війська, які прийшли разом з петлюрівцями і заставили повернути поміщицьке майно, насильно мобілізоване. На початку листопада 1918 року німецькі окупанти залишили село, зазнавши поразки від загонів Боженка під м.Новоград-Волинським.

В 1929 році в селі почалася колективізація. Баранівський райком компартії доручив комуністам Сіруку Г.Ф. та Шиманському М. створити комуну, яку в 1930 році було реорганізовано в колгосп ім.Леніна. Весною 1930 року в селі почалась суцільна колективізація.В 1931 році на території села було вже чотири колгоспи. Велике значення в колгоспному будівництві відіграло створення в 1931 році МТС, яка нараховувала понад 20 тракторів “ХТЗ” та чотири молотарки “БДО-4”.

В 1927 році була побудована школа, яка випустила багатьох видатних односельчан: адмірал Левченко Гордій Іванович та інші.

Під час Великої Вітчизняної війни 13 липня 1941 року село було окуповане фашистами. В перші ж дні окупанти розстріляли 50 жителів села, з них 16 дітей. Насильно вивозили на каторгу молодь села. Всього на роботу до Німеччини було вивезено 145 чоловік, з них 60 чоловіків і 85 жінок. Під час війни німцями було спалено три партизанські хати разом з жінками та дітьми. Це були сімї Рибака Григорія К, Бадаха Прокопа та Поліщука Романа Івановича. Партизанський осередок, який діяв в селі підривав німецькі ешелони з боєприпасами та живою силою. Всього місцеві партизани підірвали 26 ешелонів. На території району діяв партизанський загін ім.Чкалова, який поповнювався жителями села, а саме: Лебіга Григорій Петрович, Костюк Роман Степанович, Пилипчук Петро Федорович, Рибак Г.К.,Конончук Г, Сірук Г.Ф.,Тарадайник І., Ткачук Д.С., Левченко Г.П.. Шістнадцять місцевих партизан з групи “За Родину” у серпні 1943 року в районі хутора Солянка, поблизу села з ранку до 4-ї години дня вели нерівний бій з мадярами та німцями, в якому знищили 60 гітлерівців та мадяр. Двом жителям села було присвоєно звання “Героя Радянського Союзу”- бувшому директору школи Бурківському Анатолію Т. та Куцу Петру Сергійовичу. Орденами та медалями було нагороджено 172 жителі села. Житель села Левченко Г. - став адміралом

 

 

(На флоте с 1913 года, окончил школу юнг (1914), класс артиллерийских унтер-офицеров в Кронштадте (1916), участникПервой мировой войныштурма Зимнего дворца, боев с войсками генерала Юденича, подавления мятежей на форту «Красная Горка» и в Кронштадте. Член ВКП(б) с 1919 года.

Окончил Военно-морское училище (1922), служил на кораблях Балтийского флота. В 1927 году получил назначение на должность командира эскадренного миноносца «Артём». В 1930 году, после окончания курсов при военно-морской академии, командовал крейсером «Аврора» и отрядом учебных кораблей[1].С января 1932 по январь 1933 года командующий и военный комиссар Каспийской военной флотилией. С января 1933 по август 1935 года — командир и военный комиссар бригады линкоров Балтийского флота. В августе 1935 года был понижен в должности за допущенную во время учений гибель подводной лодки «Б-3». В 1935—1937 годах командовал дивизионом и бригадой эсминцевЧерноморского флота.

С августа 1937 по январь 1938 года — начальник штаба, а с января 1938 по апрель 1939 года командующий Балтийским флотом. С апреля 1939 года заместитель наркома ВМФ СССР.

В Великую Отечественную войну 1941—1945 годов как представитель военно-морского командования участвовал в обороне Одессы, Николаева, Севастополя, командовал войсками Крыма (22 октября — начало ноября 1941).

В ноябре 1941 года арестован, признал себя виновным в провале наступления и панике, дал показания на Г. И. Кулика. 25 января 1942 года осужден к 10 годам лишения свободы, но 31 января 1942 года помилован и понижен в звании до капитана 1-го ранга.

Руководил десантной операцией по захвату острова Соммерс в Финском заливе 8 июля 1942 года, окончившейся полной гибелью десанта и значительными потерями в кораблях (потоплено 8 катеров).

В 1942—1944 годах командовал Ленинградской, а затем Кронштадтской военно-морской базой, участвуя в обороне Ленинграда. Обеспечивал транспортировку и снабжение войск во время прорыва блокады.

С апреля 1944 года заместитель наркома ВМФ СССР.

С мая 1946 года командующий Юго-Балтийским флотом (4-й ВМФ), затем вновь заместитель министра.

В 1953—1956 годах являлся адмиралом-инспектором ВМС, в 1956—1958 годах занимал пост заместителя главнокомандующего ВМФ по боевой подготовке.

С 1958 года в Группе генеральных инспекторов Министерства обороны СССР.

В сентябре 1960 года вышел в отставку.

Скончался 26 мая 1981 г. в Москве. Похоронен на Новодевичьем кладбище.

24 мая 1982 г. его имя присвоено большому противолодочному кораблю проекта 1155, который в 1989 году вошел в состав Северного флота)

, полковниками -3 чол., підполковниками - 4 чол., майорами -1 чол., капітанами -7чол.